За останні чотири роки Україна встигла змінити президента та уряд, підписати асоціацію з ЄС, втратити контроль над Кримським півостровом, вистояти у війні з Росією та започаткувати низку реформ у різних сферах. Що про ці зміни думає безпосередній учасник Революції Гідності, координатор кіровоградського Майдану, депутат міської ради VI скликання, голова обласної організації ПП «Народний контроль» Сергій Михальонок, далі в інтерв’ю.
– Пане Сергію, ви не зі чуток знаєте, як жила Україна до Революції Гідності, і бачите, що відбувається зараз. Як оцінюєте ситуацію в нашій країні на сьогодні?
– Кожна людина підсвідомо хоче жити в стабільності й спокої. Перш за все, ми хочемо, аби наші діти були щасливими і мали можливість реалізовуватися, а внуки могли жити в цивілізованій європейській країні. Якщо раніше була «залізна завіса» і люди не знали, як можна жити по-іншому, то з розвитком інформаційного середовища, люди побачили, як живуть у розвинених країнах. Сьогодні багато українців їздять за кордон і бачать набагато кращі умови життя, зовсім інше ставлення держав до людей. А повертаючись в Україну, знову відчувають, що вони ніхто. Незважаючи на Революцію Гідності, людей не стали чути більше. Я живу звичайним життям, працюю серед людей, і хоч держава в обличчі наших високопосадовців, і декларує зміни, прості люди їх мало відчувають.
– На скільки не виправдалися ваші сподівання, сформовані за часів Майдану?
– Абсолютно не виправдалися. Цінності, за які ми боролися під час Майдану не стали надбанням сьогодення. Де в чому під тиском європейських інституцій наша держава все ж поступилася людям. Але сьогодні усе це таке примарне, що більшість живуть майже без надії повноцінно забезпечити свою сім’ю. Недавно я спостерігав ситуацію, коли чоловік у магазині купував елементарний набір продуктів, і ніяк не міг вийти на ту суму, яка була на його картці. Він по черзі відкладав то картоплю, то масло… Врешті-решт покинув усе й пішов геть. В нашій країні виходить, що людина, працюючи зранку до вечора, не може собі дозволити купити навіть звичайний набір продуктів. Це не нормально. Пенсіонери животіють, а молодь масово виїжджає закордон. Сьогодні знайти будівельника чи іншого майстра, який би якісно виконав свою роботу практично неможливо. Ми хотіли для українського народу зовсім іншого. Хотіли, щоб у кожного з нас була перспектива.
– Чому не вдалося нічого змінити, на вашу думку?
– Сама система влади не змінилася. Люди, які прийшли на хвилі Революції, це не завжди кращі, і не завжди вони мають щире бажання продовжити почате під час Революції Гідності. З власного досвіду можу сказати, що ті люди, які стояли поруч зі мною на Майдані, до влади не потрапили. Сама система влади побудована так, щоб не допускати нових людей. На мій погляд, українська ментальність яскраво проявилася під час волонтерства, коли почалася війна у військкоматах були черги. Я знаю напевно, що завдяки волонтерам українські військові могли достойно протистояти російському агресору, особливо в перші роки війни. Далі так не можна. Все має змінитися: система освіти, медицина, відношення до людини в управліннях соцзахисту. Коли ті, хто при владі, зрозуміють, що людина – це людина, а не «умовна одиниця», тоді ми будемо жити краще. Але, знову ж таки, зрозуміти важко, оскільки волею історичних подій українці розділяються – ми спілкуємося двома мовами, у нас немає спільної церкви, яка б була фундатором і об’єднувачем народу. Коли у нас церкви не можуть між собою знайти спільної мови, тоді які претензії до звичайних людей?! Сьогодні я бачу вихід тільки в об’єднанні. Що заважає політикам сісти за один стіл, обговорити всі питання й дійти до чогось спільного? Так, вони зустрічаються, але змагаються не за результат, а за першість. Це біда, коли три гетьмани ділять одну булаву. Це призводить до того, що ми зараз маємо, люди сперечаються, «гризуться» між собою, критикують…
– Протягом останніх двох років Україна рухається в напрямку реформ. МВС, місцеве самоврядування, освіта, медицина, суди…
– Реформи на словах чи на ділі?! Де реформи?! В освіті?! Їх ніхто не відчуває в реальному житті. Знову ж таки, приклад з власного досвіду. Мої онучки навчаються у Львові. В одній школі вчителі їздять навчатися за кордон, директор прогресивний і до дітей там ставляться, як до рідних. Друга ходить в іншу школу, і там усе по-іншому. Тут не систему освіти треба змінювати, а людей, які в ній працюють. Ті, хто лікують, навчають, охороняють, забезпечують життєдіяльність країни, залишились у тій самій системі, в якій були. Ну не може одна людина прийти і змінити всю систему. Тут треба, щоб президент, прем’єр-міністр та Верховна Рада прийшли справді реформувати країну. Ну і населення має розуміти, в якій країні хоче жити – успішній, чи жити як зараз. Не секрет, що ми найбідніша країна Європи, і це при наших землях і здібностях наших людей…
– Ви маєте депутатський досвід, знаєте з середини, як працює міська рада Кропивницького. Чи можна змінити державу в цілому, якщо почати з місцевих рівнів? У нашого міста є шанс змінити країну?
– На місцевому рівні позитив, і правда, з’явився. Хоча б у тому, що бюджет міста формується потужніше, ніж було раніше. З’явилося більше можливостей впливати на розвиток. Але сьогодні, як і раніше, не вистачає людей, які б вміли реалізовувати проекти і чесно виконувати свою роботу. Наприклад, ми бачимо, як зроблені дороги – фінансування є, а дощ пройшов і дороги немає. А це наші з вами кошти. Тобто, щоб щось якісно зробити, треба ретельно відстежувати і жорстко контролювати виконавців. Місто живе так, як працюють у міській раді, деякі питання вирішуються тет-а-тет, а деякі по знайомству і кумівству. Не вистачає відкритості, попри її декларування. Начебто прозорі тендери, але виграють їх дивним чином одні й ті ж. Та сама ситуація на державному рівні. Я працюю заступником генерального директора “УКР ХАЙВЕЙ-ІНВЕСТ-21”. Наша компанія намагається залучити партнерів з Туреччини для здійснення ремонту доріг в Україні. Це кілька компаній, які будують дороги в Німеччині, і мають бажання почати працювати у нас. А що вони бачать?! Влітку на відкриття дороги в Знам’янці приїжджає прем’єр-міністр і каже, що на ремонт траси Кропивницький-Миколаїв виділяється 1 млрд 600 млн грн. Потім у бюджеті виділяється лише 575 млн грн, сьогодні вже близько 300 млн. Крім цього, є інформація, що голова Миколаївської ОДА хоче цю суму зменшити ще, адже у них немає ні проекту, ні людей, які можуть цю трасу відремонтувати. І як ми можемо інвестувати в економіку країни, якщо у нас під ці потреби катастрофічно не вистачає асфальтобетонних заводів? Немає ніяких державних гарантій для інвестора. Є пропозиції з Німеччини, Туреччини, але вони сюди не йдуть, оскільки у нас незрозуміла політика в цьому напрямку.
– Так чи інакше, після подій на Майдані, ви відійшли від активного публічного життя. Чим займаєтеся зараз?
– Громадський сектор від мене нікуди не дівся. Можливо я просто менше з’являюся на екранах… Проте на сьогодні я голова обласної партійної організації «Народний контроль». Чотири роки поспіль наша команда проводила курси української мови. Цього року з Києвом намагаємося організувати всеукраїнські онлайн-курси, які сподіваємося запустити вже на початку весни. А компанія, де я працюю, має плани все ж таки вийти на український ринок з будівництва доріг, залучаючи інвесторів.
– У Кропивницькому пам’ятають журналістські розслідування, які виходили під назвою «Народний контроль». Чи плануєте надалі викривати прогалини застарілої системи управління?
– Майже у всіх обласних центрах на той час були такі проекти. Сьогодні запускається канал «RTI», який поки транслюється у Києві та Київській області. З квітня планується вихід по всій Україні. При наявності достатнього фінансування плануємо зробити кореспондентський пункт і в Кропивницькому. Не хочу нікого образити, але фахових журналістів у нас дуже мало. Ми будуємо команду з творчих людей, яких готові підтримувати й створювати можливості для розвитку. Те саме має робити держава. Створювати команду, яка хоче робити і змінювати країну на краще. Коли буде працювати команда, чесно працювати, за рік, максимум два, Україна стане лідером у багатьох питаннях. Для цього треба готувати молодь, давати їй можливість брати участь у державотворенні, а не лише у громадському секторі. Треба давати можливість втілювати свої проекти та працювати на перспективу.
– Щодо ваших особистих планів на майбутнє… Маєте намір повернутися у політику?
– Якщо ти не займаєшся політикою, то політика займається тобою. Тим більше, я завжди хотів щось змінити у нашій країні, у своєму місті. Втілював немало проектів, ІАЦ «Перевесло», інтернет-видання… Треба цей досвід якимось чином застосувати та реалізувати. Однозначно я і моя команда будемо в політиці. Як не ми, то хто. Я спілкуюся з політиками різних рівнів, за час Майдану і після нього з’явилося багато знайомств. І я розумію, що найближчим часом можуть бути парламентські вибори. І це відчуває населення. Всі розуміють, що треба щось змінювати. Ми будемо змінювати, і будемо працювати.
– Які три головних завдання ви б почали вирішувати, якби завтра прийшли до влади?
– В управлінні містом, областю чи державою треба завжди починати з визначення пріоритетів. Спочатку підібрати професійну команду, а далі – поставити цілі та працювати. І не треба якихось суперпроектів на п’ять, десять чи двадцять років. Починати варто з невеликих справ. Наприклад, у Кропивницькому – зробити дороги, пандуси, щоб люди комфортно й безпечно себе почували. Друге – вирішити транспортне питання. І третє – енергозабезпечення. Треба відходити від високих тарифів, вони тільки ростуть, а альтернативних джерел на сьогодні є немало. Треба розробити кілька найважливіших програм, перш за все такі, що стосуються зайнятості й мотивації молоді, щоб талановиті залишалися в країні. Бо в Чехії, наприклад, збільшено вдвічі квоти на українських працівників. Якщо раніше було 400 тисяч, то зараз 800. У нас розумні, фахово підготовлені люди виїжджають до інших країн. Держава має забезпечити умови праці в Україні, розвивати свій бізнес і бачити у майбутньому перспективу, а не безвихідь.
Неля Желамська
